Міні-серіал «Великі мрійники» на «Україні», хоча поки що й не звернувся до вітчизняних знаних особистостей, вписується навіть у контекст нинішніх подій. Можна як завгодно оцінювати кожного, хто йде та попри все ходитиме на майдан. Але в кожного з цих людей є мрія. Існує різке неприйняття цієї мрії частиною суспільства. Та кожен мрійник має досить упертості й затятості, аби мети досягнути.
Міні-серіал «Великі мрійники» на «Україні» виходив не в праймі - минулий, різдвяний тиждень епізоди демонструвалися по буднях о 16.00. Обґрунтування - це час, зручний для сімейного перегляду. Не знаю, як там у інших родинах, але особиста практика доводить: саме цей час, особливо у вихідні, для спілкування з телевізором не дуже прийнятний.
Тим не менше, прем'єра відбулася. Знайти не зовсім комфортний пообідній час та подивитися всі п'ять фільмів спонукала, серед іншого, інформація про те, що фільм із цього циклу про Жуля Верна здобув досить високу відзнаку на Cannes Corporate Media & TV Awards. Прес-служба компанії-виробника Film UA повідомила про це ще минулої осені - за кілька місяців до офіційної української прем'єри.
До речі, історія Жуля Верна була єдиною розповіддю про письменника в циклі. Інші - Архімед, Леонардо да Вінчі, Нікола Тесла та Костянтин Ціолковський - були вченими й винахідниками. Хоча той-таки Леонардо й відомий як художник, у всіх фільмах про нього (а їх безліч, у тому числі виробництва ВВС) наскрізь проходить тема про те, що насправді мистецтво для нього було допоміжним, бо своїх інженерних проектів повною мірою втілити не міг. Адже в його часи це розцінювалося як виклик Богу, отже продаж душі дияволу.
Проте саме у вуста Леонардо да Вінчі автори проекту вклали слова, котрі, за великим рахунком, є його лейтмотивом. Якщо цикл буде продовжено, наступні історії так чи інакше витримають відповідно до тези: людина, одержима мрією, надовго забуває про реальне життя. Відгороджується від нього, чим мимоволі протиставляє себе суспільству та навіть близьким людям.
Зокрема, письменник Жуль Верн, чиї романи передбачили безліч здобутків науково-технічного прогресу, від літальних апаратів до підводних човнів, писав по чотири романи на рік. Але його, заглибленого у власний світ, почали боятися навіть власні діти. Дружина ж мала певні сумніви в його психічній адекватності. Нічого не сказано про особисте життя Тесли - бо його сенсом стали навіть не продуктивні експерименти з електричною енергією та способами її отримання, а затяжна боротьба з Томасом Едісоном, головним конкурентом. Не лише пропонований фільм, а й загалом біографія Тесли справляє враження: Едісон був ледь не членом його родини. Причому таким, про кого не хочеться згадувати, кимось на кшталт набридливого сільського родича. Образи Архімеда, Леонардо й Ціолковського теж несуть на собі таке навантаження. Й воно, слід визнати, максимально відповідає дійсності.
Анонси позиціонують «Великих мрійників» як блокбастери. До певної міри це так. У кожному фільмі комп'ютерна графіка становить, за спостереженням вашого автора, чи не половину всього візуального ряду. І не раз зазначалося: комп'ютерні спецефекти, зроблені в Україні, якими вже кілька років озброєна компанія Film UA, тримають досить високий рівень та невпинно вдосконалюються. Можливо, їх мають на увазі, визначаючи кожну 50-хвилинну телестрічку як блокбастер? Чи все в комплексі: історичні декорації, реконструкції, костюми, грим тощо? Але «блокбастер» - досить пафосне слово. І навіть у нинішніх умовах передбачає все ж таки масштаб історії, щось на кшталт «Хоббіта» або «300 спартанців». Формат же «Великих мрійників», при всіх технологічній досконалості та безлічі цікавих візуальних вирішень, все ж таки передбачає приватну, читай - камерну історію, нехай героєм кожної є масштабна людина.
Історія не як наука, а як спосіб оповіді, тут є головною. Щоразу нам її в буквальному розумінні цього слова переповідають. Щоправда, оповідачі різні. Замість диктора говорять Жуль Верн і Нікола Тесла. Перший - лежачи в ліжку після нападу неврівноваженого племінника, другий - даючи інтерв'ю в готельному номері. Інших героїв показано через їхніх близьких, і тут оціночних суджень не уникнути. Втім, такий підхід із точки зору драматургії робить неможливим самоповтор.
Складно втриматися від зауваження - чому ж українці не представлені серед великих мрійників жодним чином? Згоден, улюблений письменник чи геніальний художник привернуть більше уваги. Українські мрійники та історії їхнього успіху самі по собі погано представлені в медіа. А як когось все ж таки роблять героєм фільму, це виходить пафосно, кондово, понуро, по-старосвітськи, консервативно, бідно. Так би мовити, бюджетний варіант.
Словом, щоразу спроба показати історію успіху в «бюджетному» втіленні частіше переконує глядача в тому, що історії знаменитих українців - розповіді про лузерів. Котрі, може, й мали свою мрію. Та з різних причин не змогли чи не захотіли реалізувати. Щоправда, кілька років тому «Україна» показала фільм власного виробництва «Мейд ін Юкрейн», де скоромовкою згадали низку не надто відомих широкому загалу українських прізвищ. Але, за великим рахунком, про кожного можна створити окрему історію. Мінус такого проекту - обмаль інформації. Та, ніде правди діти, слабке медійне представництво. Звісно, краще про Жуля Верна, безпрограшний варіант.
Одначе не все так безперспективно. Є серед українців Сергій Корольов, батько космічних польотів. Є Микола Миклухо-Маклай, невтомний мандрівник. Є, зрештою, Микола Гоголь, чиї «Ревізор» та «Вій» годують сюжетами світ уже майже дві сотні років. Це лиш те, що на поверхні. Копнути глибше... та це вже інша історія.
І наостанок - жодною мірою не втягнуте за вуха в контекст нинішньої ситуації в країні. Навіть історії відомих мрійників черговий раз доводять прописну істину: собаки народжені для того, щоб гавкати - а караван усе одно повинен іти. Можна як завгодно оцінювати кожного, хто йде та попри все ходитиме на майдан. Але в кожного з цих людей є мрія. Існує різке неприйняття цієї мрії частиною суспільства. Та кожен мрійник має досить упертості й затятості, аби мети досягнути. Історій успіху, викладених у популярній формі та за допомогою сучасних технологій, в українському телеефірі справді бракує.
Андрій Кокотюха
