Ірина Громозда: Зйомки фільму – як запуск ракети

Інфоприводами до бесіди з режисером Іриною Громоздою стали її нові фільми: документальна стрічка про дітей переселенців «Як тебе звати», створена в співавторстві з режисером Світланою Залогою, та мелодрама «Вір мені», яку зараз знімає Ірина...

Ім'я режисера Ірини Громозди добре знайоме нашим глядачам. «Гречанка», «Жіночий лікар», «Чудо за розкладом», «Папа Ден» – проекти, які вона зняла.

15 травня відбувся допрем'єрний показ документального фільму про дітей переселенців «Як тебе звати», організований UNICEF Ukraine в рамках кампанії «Ти серед своих».

Проект «Як тебе звати» став головним інфоприводом для бесіди з режисером Громоздою. Але не тільки про це була наша розмова! Ми говорили про професію режисера, нову чотирисерійну мелодраму «Вір мені», про любов та життя...

15 травня відбудеться прем'єра документального фільму «Як тебе звати» про дітей переселенців. Розкажіть, як ви зважилися взятися за таку непросту і страшну тему?

Я сама навряд чи зважилася знімати фільм на таку складну тему, але Поліна Толмачова, яка виступила продюсером фільму, вирішила, що у мене вийде – і я завжди буду їй вдячна за цю можливість! На мій погляд, одна з найважливіших рис продюсера в тому і полягає, щоб вихопити в потоці саме тих людей, які підійдуть для певного проекту. Ми спочатку працювали над роликами про дітей переселенців, потім вже з'явилася і ідея фільму...

Без чого не відбувся б цей проект?

Без людей, які були зі мною з самого початку і дуже мені допомогли. Це і Андрій Ризванюк, і оператор-постановник Сергій Крутько, і Юля Васильєва, і звичайно ж мій співавтор, режисер-документаліст Світлана Залога.

Напевно, дітей було знайти непросто...

Це правда. Дуже багато людей нам допомагали в пошуках. У нас кілька головних героїв, але дівчинка Мілана з Маріуполя – особлива. Війна багато змінила в її житті: її мама загинула під час обстрілу, але закрила собою дочку. Мілана вижила, проте дівчинці ампутували ногу. Зараз її виховує бабуся, вони живуть дуже важко, інтерв'ю не дають. Дивно, що Мілана якось відразу до нас пішла, і бабуся не стала перешкоджати. Багато в чому фільм відбувся завдяки її участі...

Але взагалі-то ви знімаєте художні фільми. Скажіть, є улюблені проекти?

Кожен проект особливий і запам'ятовується чимось своїм. На деяких ти вчишся, на інших – віддаєш або втрачаєш, але в будь-якому випадку – це безцінний досвід. Для мене своєрідною ініціацією в професії стала робота над фільмом «Метелики», який ми знімали разом з режисером Віталієм Воробйовим. Як досвідчений фахівець, він дав мені, другому режисерові, велику свободу дій. В інституті ми отримуємо теорію, але на практиці багато виявляється дещо іншим...

Як ви прийшли в кіно? Ваші батьки мають відношення до професії?

Ні мама, ні тато ніяк не пов'язані зі світом мистецтва. За першою освітою я бухгалтер. Я сама з Криму, і опинившись в Києві, абсолютно інтуїтивно вийшла на Інститут ім. Карпенко-Карого. Але вступні іспити на той час вже минули, і мені порадили прийти восени на підготовче відділення. Ось там я зустріла свого вчителя – Миколу Івановича Мерзлікіна. Він мене помітив і взяв на свій курс. Озираючись, я розумію, що вступ до театрального – як неймовірні збіги обставин, які повинні були відбутися. Як казав мій майстер: «Збіги? Не думаю!» Єдине але: в інституті мене не попередили, що на зйомках доводиться катастрофічно багато працювати (сміється).

Як вижити режисеру, адже він з ранку до ночі надихає, підтримує, працює на повну потужність. І так триває місяць, два, півроку...

На зйомках ти як олімпійський чемпіон, все працює тільки на те, щоб зробити проект і пройти всю дистанцію. Це як запуск ракети. Вкрай важливо, щоб твої сили йшли на фільм. Зрозуміло, що ти не можеш відключитися від життя, адже не буває ідеальних умов. Але ти трансформуєш в енергію будь-які свої емоції: закоханість, злість, обурення. На проекті не можна допустити одного – байдужості, як я кажу «холодного носа».

Як підзаряджаєтесь, коли вже сил не має?

У мене – свій рецепт: йду до своїх «світлячків» – людей, які завжди підтримають. Допомога по-різному надходить: хтось просто обійме, хтось вислухає або скаже добрі слова. І звичайно на проекті завжди знаходяться такі однодумці: з багатьма я переходжу від одного фільму до іншого або інтуїтивно виходжу на них. На майданчику все роблять люди з гарячими серцями. Як тільки на зйомках з'являється его – акторське, режисерське, операторське – все, магія закінчується.

Яке це – бути режисером в Україні?

Не знаю, мені нема з чим порівняти.

Мені здається, важко пробиватися і доводити, що ти здатний зробити...

А не треба нікому нічого доводити. Якщо ти не здатний розповісти історію, створити щось нове – цей проект від тебе піде. Моє завдання як режисера – привнести у фільм свої авторські відчуття, дати цікавий ракурс. І мені щастить на продюсерів, які довіряють, з якими ми збігаємся.

А компроміси...

Вони необхідні (сміється). Щоб зберегти себе і свою територію, потрібно чітко розуміти: яке кіно ми хочемо отримати. Дуже багато залежить від розуміння матеріалу режисером і продюсером. І чим глибше це розуміння – тим більше можливостей.

Розкажіть будь-ласка про найсвіжішій свій серіал «Вір мені». Напевно, на зйомках було багато цікавих історій?

Звичайно! Коли шукаєш актора на головну роль, віддаєш сцену на проби, і це розсилається агентам акторів або їх представникам. Так ось: актриса Катя Рябова на наступний день після розсилки надіслала свої проби. Я відкриваю її відео та розумію: актрису на головну роль ми вже знайшли. В неї – саме та енергія, яка потрібна в цій історії. За сюжетом, героїня відчуває сильне потрясіння, після чого декілька років вона збирає себе по шматочках. Але вона сильна – і ця внутрішня духовна сила дуже відчувається в актрисі, вона немов світиться зсередини. Звичайно, я переглянула проби інших актрис, але Катя виявилася кращою. Ось так її з першого погляду і затвердили...

А то, що виконавець головної чоловічої ролі, актор Дмитро Пчела – чоловік Каті, ви знали?

Це випадково вийшло. Ми не ставили за мету брати на головні ролі чоловіка та дружину. Але цей факт зіграв на користь: акторам не знадобилося знайомитися, притиратися.

А інша історія про кастинг...

Про нашого найменшого актора Даню Лакозу, якого ми знайшли в останній день. Спочатку ми затвердили іншого хлопця. Але виявилося, що в період зйомок йому треба виїхати. І ми швидко почали переглядати хлопчиків. І серед усіх 30 дітей саме Даня пригорнув увагу! Він також і схожий на свого екранного батька.

Скажіть, що для вас першочергово – сім'я або кар'єра?

У моєму житті вже давно все підпорядковано роботі. У мене поки немає дітей, саме тому що я не уявляю, як народження дитини можна поєднати з професією. Робота, зйомки вимагають величезних енергетичних витрат, і поки я зробила вибір на користь кіно. Знаєте, коли бувають довгі паузи між проектами, мимоволі починаєш режисерувати власне життя... Скажу, що краще цього не робити.

Якщо все підпорядковано роботі, розкажіть, про який фільм ви мрієте. Уявіть, що вам надали ідеальні умови - який фільм ви зніматимете?

Якби у мене була відповідь на це питання – я б вже працювала над проектом. Тому що все приходить тоді, коли має прийти. Я не вірю людям, які скаржаться на різні перешкоди: здається, в них немає готовності щось робити. Моя позиція проста: все можу і все хочу. І для будь-якого часу існують свої знакові фільми – на кшталт як «Асса» Сергія Соловйова або «Брат» Олексія Балабанова. Але я поки не бачу героя сьогодення. Можливо, це буде фільм про звичайну людину, зовсім не героїчну... 

Розмовляла Тетяна Постольнікова